На тлі того, що відбувається навколо Ірану, мало хто згадав сьогоднішню пам'ятну дату: рівно рік з початку 12-денної ізраїльсько-іранської війни, в яку на заключному етапі втрутилися і США.
А тим часом, саме ці удари стали прелюдією до нападу на Іран у лютому 2026 року, а також зумовили кардинальний розворот політики президента США Дональда Трампа – від "голубу світу" до військового "яструба", що загрожує знищенням цілих цивілізацій.
Удари Ізраїлю по Ірану 13 червня зовні були вкрай ефектними – внаслідок складної та ретельно підготовленої спецоперації знищено значну частину військово-політичного керівництва, командування армії та КВІР, провідних фізиків-ядерників. Ізраїльтяни завдавали масштабних ударів практично безкарно. Ракетні атак у відповідь Ірану не були вражаючими.
Тому загалом медійна картинка була цілком однозначною – "Ізраїль виніс Іран в одну хвіртку".
І, найголовніше, ця картинка надзвичайно вразила Трампа.
Ще під час минулорічної війни ми писали, що одним із головних її наслідків може стати відродження з політичного попелу неоконсерваторів ("неоконів") – пов'язаної з ВПК та нафтогазовим бізнесом частини республіканців, які виступають за експансіоністський, "неоіперіалісічний" підхід в американській зовнішній політиці.
Саме невікони її визначали за часів президентства Джорджа Буша-молодшого, що призвело до втягування США відразу в кілька виснажливих воєн без будь-яких перспектив перемоги в них. Таку політику пізніше визнано провальною, як Демпартією США, так і трампістами, які "неоконів" дуже не любили.
У перший термін Трампа, щоправда, неоконсервативне крило республіканців ще певною мірою контролювало політику його адміністрації (радником із нацбезпеки президента тоді був один із найвизначніших представників "неоконів" Джон Болтон). Однак, на другому терміні, на який Трамп прийшов під гаслом "жодних більше воєн", здавалося, що справа "неоконів" похована остаточно.
Але саме з ударів Ізраїлю по Ірану і почалася їхня політична реінкарнація. Тим більше, що в середовищі республіканців ця течія залишалася, як і раніше, впливовою. До нього близькі сенатор Ліндсі Грем, держсекретар США Марко Рубіо та голова ЦРУ Джон Лі Редкліфф.
"Невікони" грали на амбіціях Трампа: "подивись як лихо Ізраїль розправився з аятолами. І ми так можемо вчинити з усіма ворогами, які нам заважають жити. Адже ми ж найсильніші у світі, найпотужніші, а ти, Трамп, можеш увійти в історію як великий правитель, вогнем на вогонь".
Таким чином, просувалася і загальна концепція неоконів щодо збереження світового домінування США через встановлення силою контролю над ключовими країнами-постачальниками енергоресурсів, а також найважливішими транспортними артеріями планети (докладніше про неї ми писали в окремому матеріалі ).
Наступною серією, яка остаточно звернула Трампа у "віру неоконів", стало ефектне викрадення Ніколаса Мадуро та встановлення контролю над Венесуелою.
Звідси і розпочався відлік часу до американо-ізраїльського нападу на Іран наприкінці лютого 2026 року.
Однак тут стратегія дала осічку. Незважаючи на вбивство Хаменеї, влада в Тегерані вистояла. Іран сам почав завдавати болючих ударів по союзникам США в країнах Перської затоки (включаючи як американські бази, так і нафтові об'єкти) та Ізраїлю. Сам Ізраїль втягнувся у війну з Хезболлою, в якій він, однак, успіху не досяг - ізраїльська армія зав'язнула в сухопутних боях, несучи втрати від ударів безпілотників. А головне – Іран зміг перекрити Ормузьку протоку, що різко підняло ціни на енергоносії. Стало зрозуміло, що без сухопутного вторгнення Америка з Іраном нічого не зможе зробити. А сил для цього у регіоні Вашингтон не мав. Крім того, через величезний дефіцит бюджету США було взагалі проблематично виділити такі великі кошти, які були необхідні для повноцінної наземної операції. Сусідні країни відмовилися атакувати Іран.
У такій ситуації Трамп був змушений оголосити про перемир'я і вступити з Тегераном у переговори, на яких у іранської сторони позиції вже набагато сильніші, ніж до початку війни, завдяки показаному всім козирю – контролю над Ормузькою протокою. У відповідь Америка ввела морську блокаду Ірану як свій важіль тиску, але ступінь її ефективності з погляду впливу на позицію Тегерана питання дискусійне.
Але головне – своїх основних цілей (повалення режиму та взяття під контроль запасів нафти) американці не досягли і зараз набагато далі від їхнього досягнення, ніж до лютого. І цим було сильно підірвано і авторитет США у світі, а також внутрішньополітичні позиції Трампа. І тепер програш республіканців на виборах до Конгресу є цілком ймовірним сценарієм. І коментатори вже говорять про стратегічну поразку Америки, про фактичне видавлювання її з Близького сходу та про тектонічні зміни у світовій геополітиці загалом.
Хоча, безумовно, поки що такі категоричні висновки робити зарано. Америка спробує своїх цілей у той чи інший спосіб досягти. Інше питання, що такі способи поки що не знайдені. І нинішні переговори з боку США – це відстрочка часу, щоб поки ці методи шукаються, розблокувати Ормузьку протоку, щоб збити напругу на паливному ринку напередодні виборів до Конгресу. У Тегерані, зважаючи на все, це також розуміють, а тому хочуть домогтися від Вашингтона максимум поступок, які б зміцнили становище країни перед новим раундом протистояння (зняття санкцій, розблокування активів тощо), не йдучи самим при цьому на суттєві поступки.
Чи закінчиться ця гра якоюсь тимчасовою угодою, за якою, цілком імовірно, піде черговий виток загострення, або переговори й надалі йтимуть у млявому режимі без конкретних результатів – невідомо.
Але проміжні підсумки для США є плачевними.
Так само як і для Ізраїлю. На останній зараз у ЗМІ списують втягування американців у війну та всі її наслідки, включаючи блокаду протоки та удари по нафтогазовій інфраструктурі країн Затоки. І в очах багатьох держав регіону, навіть союзних США, Ізраїль перетворюється на "каламут" і "порушника спокою" не меншого, а може бути й більшого, ніж Іран. Плюс до того, загалом, Ізраїль не зміг навіть за допомогою США розтрощити Іран, а його армія так і не добила ХАМАС у Газі та "Хезболлу" в Лівані. Причому остання продовжує чинити опір. Тобто геополітичні розклади для Ізраїлю в регіоні зараз є вкрай небезпечними.
І шлях до таких підсумків розпочався з ефектних ударів по Ірану 13 червня 2025 року.
І ще один урок, про який ми також писали ще під час минулорічної війни – ніколи не можна за яскравою одномоментною картинкою робити далекосяжні висновки. Ефектний початок ще не означає переможного кінця, якщо немає достатньо ресурсів для досягнення цілей, а є лише розрахунок на те, що ворог після перших ударів зламається та побіжить.
Медійна складова відігравала велику роль у прийнятті рішень США на початку війни з Тегераном. Удари 13 червня, протести в Ірані на початку року - все це породило хвилю оцінок "режим аятол на межі краху і слабкий як ніколи. Потрібно завдати всього одного удару і він звалиться". Що стало фоном для відмашки Трампа на проведення операції.
Подібну "пастку яскравої картинки" ми бачили неодноразово і після війни в Україні, починаючи від "Києва за три дні" і закінчуючи "навесні питимемо каву в Ялті". І зараз також чимало прогнозів про швидкий крах РФ ("Москва слабка як ніколи") через проблеми з паливом після українських ударів. І на цій підставі вже пропонується приймати ті чи інші рішення партнерам на Заході і не лише. Але чи те, що відбувається, справді переломом у війні, або черговою ефектною картинкою, яка згодом зміниться зовсім іншими розкладами - покаже найближчим часом.