Західні ЗМІ рясніють повідомленнями про те, що США найближчим часом можуть завдати масованого удару по Ірану, хоча й зазначають, що глава Білого дому Дональд Трамп остаточного рішення не ухвалив.
Американський президент справді стоїть перед вкрай непростим вибором, бо ризики для нього є величезними, а успіх операції далеко не гарантований.
Насамперед вкрай спірне питання, якою взагалі може бути мета таких ударів. Скинути режим аятоли? Але в США під рукою на Близькому Сході немає достатніх сухопутних сил для завоювання Ірану, тому такий сценарій можливий лише у разі, якщо удари спровокують нові масові акції протесту та ґрунтовно розхитають увесь іранський держапарат, позбавивши його можливості ці акції придушити. Або спровокують заколот проти аятоли частини силовиків, які діятимуть у взаємозв'язку зі США.
Власне, саме на це, як випливає з публікацій західних ЗМІ, і наголошує американська розвідка, заявляючи, що влада аятол зараз перебуває в найбільш вразливому становищі з часів революції 1979 року, і якщо завдати потужного удару, що обезголовлює, то режим рухне. Reuters пише, що Трамп думає завдати точкових ударів по керівництву та силовикам Ірану, щоб "надихнути протестувальників на захоплення урядових будівель".
Але чи виправдається цей розрахунок, ніхто точно сказати не може. Досвід як минулорічної 12-денної війни з Ізраїлем, так і нещодавно пригнічених акцій протесту свідчить, що іранська влада дуже стійка в кризових ситуаціях завдяки каркасу КВІР, який стискає все держуправління. І навіть вбивство чи викрадення аятоли (подібно до Ніколаса Мадуро) та інших керівників ісламської республіки може не призвести до зміни курсу країни.
У такому разі цілком імовірно, що удар США викличе не падіння режиму, а його консолідацію, максимальне посилення внутрішньої політики та посилення позицій найрадикальніших кіл.
Щоправда, можна поставити менш масштабні цілі. Наприклад, за допомогою ударів змусити Тегеран піти на угоду про уран та балістичні ракети. Однак, по-перше, у США немає жодних засобів контролю за виконанням цих угод, поки аятола залишиться при владі. А по-друге - і в головних - існує величезний ризик, що Тегеран не піде жодних домовленостей, режим швидко не впаде і США виявляться втягнутими у тривалу війну в дуже незручній для себе стратегічній ситуації, коли доведеться оперувати на віддаленні від своєї території та від території єдиного надійного союзника - Ізраїлю. Причому більша частина військової логістики американців у Перській затоці буде зав'язана на Іраном Ормузькій протоці, що прострілюється, яку, до речі, Тегеран може замінувати і перекрити.
Довготривала війна стане катастрофою для Трампа, який прийшов до влади під миротворчими гаслами. Американське суспільство абсолютно не приймає жодних воєн з ініціативи Вашингтоні і тим більше жертв у війнах.
З огляду на це будь-які військові акції Трамп може здійснювати лише у форматі венесуельського бліцкригу - блискавичної операції без жертв серед американців.
Якщо ж США будуть змушені втягнутися в тривалу війну з Іраном із великою кількістю загиблих, це стане політичною смертю для Трампа, трампізму, а можливо, і Республіканської партії загалом, яка зараз майже у повному складі підтримує удар по Ірану. Великий і ризик початку великих внутрішніх потрясінь у самих Штатах, де й так атмосфера вкрай напружена. Тобто наслідки будуть вкрай негативними для Трампа особисто та для США загалом.
Звичайно, велике питання, чи зможе Тегеран завдати болючого удару по американській армії. Під час минулорічної війни іранські збройні сили не виявили високої ефективності. Однак слід враховувати, що тоді напад Ізраїлю був раптовим і першого ж дня військове керівництво Ірану було обезголовлено. Зараз іранці мали час підготуватися до удару. Щоправда, поки що невідомо, як вони підготувалися: чи змогли накопичити значні запаси ракет та дронів, включаючи морські, зміцнити свою систему ППО.
Неабиякою мірою відповідь на нього залежить від того, наскільки активно Ірану допомагає і допомагатиме у разі нападу американців Китай. Щодо Росії, то вона навряд чи зможе сильно допомогти через переключення майже всіх своїх ресурсів на війну в Україні, а також через переговорний процес із командою Трампа.
Якми вже писали, протистояння Америки з КНР має екзистенційний характер. Дії США з морською блокадою Венесуели та аналогічні наміри щодо Ірану - вкрай тривожний сигнал для Пекіна про те, що рано чи пізно Штати можуть вчинити з ним так само, обмеживши судноплавство в порти і обрушивши всю китайську зовнішню торгівлю. Тому, надавши масштабну підтримку Ірану у разі нападу на нього США та втягнувши Вашингтон у тривалу війну, Китай зможе вирішити одразу кілька найважливіших стратегічних завдань. По-перше, продемонструвати Штатам, що їхня стратегія морської блокади не працює і американському флоту можна завдати величезних збитків. По-друге, показати всьому світу, що американці не всесильні і тому не треба боятися вести політику всупереч вимогам США. По-третє, здобути досвід війни проти американського флоту. По-четверте, відвернути американців від Тайваню, що полегшить Китаю можливу військову операцію на острові. По-п'яте, різко послабити позиції Трампа та викликати великі внутрішньополітичні потрясіння всередині Штатів, що не дозволить Вашингтону сконцентруватися на подальшому посиленні протистояння з Китаєм на міжнародній арені.
При цьому підтримка Китаєм Ірану технічно можлива навіть якщо американський флот повністю заблокує судноплавство в ісламську республіку. У такому разі постачання можуть здійснюватися по суші через Туркменістан чи Пакистан.
Але невідомо, чи наважиться Пекін на таку гру. Досі китайці на світовій арені діяли вкрай обережно і намагалися не вплутуватися у військові протистояння, що загрожують різким загостренням відносин із США.
Однак для американців все ж таки існує ризик, що за підтримки Китаю Іран може дати тривалу відсіч США, перетворившись на Трампа на його Україну. Ймовірно, у Вашингтоні цей ризик враховують, тож поки що і не дають команди атакувати. Втім, не можна виключати, що така команда може бути дана найближчим часом.
Після суперефектної та ефективної операції у Венесуелі цілком зрозуміле бажання Вашингтона бажання повторити цей досвід в Ірані. Особливо на тлі очікувань, що в Тегерані після американських ударів може відбутися внутрішній переворот, як він фактично стався в Каракасі після викрадення Мадуро. Але аналогії не завжди спрацьовують.
У 2014 році в Криму РФ також провела блискавичну та майже безкровну операцію з анексії півострова. І потім це стало однією з причин початку повномасштабного вторгнення 2022-го. Ймовірно, були очікування, що все пройде так само легко та швидко, як у 2014-му. Але сталося, як відомо, зовсім інакше.