Рішення Київради про знесення пам'ятника Михайлу Булгакову у Києві викликало великі суперечки у суспільстві. Чи багато хто це рішення засудив, оскільки Булгаков є, мабуть, найбільш відомим київським письменником, любив місто і навіщо ж від нього відмовлятися, повністю "віддаючи" Росії? Не треба такі таланти дарувати Москві.
Інших обурює, що в умовах жорстокої війни та обстрілів, найважчої ситуації в енергетиці влада витрачає час на знесення пам'ятників.
Прихильники та ініціатори зносу наголошували на тому, що він є нібито "українофобом" і дискредитував у своїй творчості український національний рух.
Тим часом ця дискусія забирає реальні причини того, чому Булгаков зараз в Україні потрапив до заборонених списків.
Почнемо з того, що Булгаков не був українофобом. Принаймні не збереглося жодного свідчення того, щоб він принижував українців (не плутати із заявами героїв його творів).
Також він не заперечував існування окремої української нації, на відміну, до речі, від знаменитого авіаконструктора-киянина Ігоря Сікорського, на честь якого названо аеропорт у Києві, вулицю в Києві (на якій стоїть посольство США) та один із найбільших вишів країни – Технічний університет КПІ.
Сікорський, вже будучи в еміграції в США в 30-ті роки, говорив: "мій рід суто українського походження, з села Київської губернії, де мої прадід і прапрадід були священиками. Однак ми вважаємо себе за походженням російськими, з певної частини Росії, розглядаючи український народ як інтегровану частину Росії так само, як і Штатів".
Але пам'ять про Сікорського у Києві не стирають.
А що стосується творів Булгакова, написаних і опублікованих ним у радянські часи, то там хоч і було багато критики УНР, але вона явно не дотягує за градусом негативу до знятого в 1939 році фільму "Щорс" Олександра Довженка, ім'я якого з українських вулиць прибирати ніхто не збирається (детальніше про цей парадокс ми писали в окремій статті).
Проте слід визнати, що рішення "заканселити" Булгакова цілком вписується в логіку процесів, що відбуваються в Україні. Причому відбуваються вже давно.
Років 20 років тому, за часів першого Майдану, серед російської ліберальної опозиції були поширені сподівання на те, що Україна стане "іншою Росією" - державою з одного боку своєю мовою, культурою та менталітетом дуже схожою на РФ, але при цьому – європейською, демократичною. Що стане взірцем і для росіян, спонукаючи їх на протест проти Путіна.
На це були певні підстави.
Майдан підтримав переважно російськомовний на той час Київ, значна частина бізнесу та середнього класу, що зароджується (також тоді, в основному, російськомовного). Тому доктрина "іншої Росії" ("поважаємо російську мову і культуру, шануємо Пушкіна, але будуємо демократію і йдемо в Європу, на відміну від Путіна") здавалася цілком реалістичною. Проте, своїх послідовників в Україні вона не знайшла.
У "помаранчевому" таборі щодо гуманітарної політики взяв гору і стала канонічною позиція націоналістів. Тих, хто вважав, що українська національна ідентичність може зберегтися лише за умови жорсткої українізації (мовної, медійної, культурної, історичної, релігійної). Інакше – українці будуть повністю русифіковані через величезний культурно-інформаційний вплив Росії. А тому все російське – це погано, потрібно викорінювати пам'ять про спільне минуле та будувати нову історію, нову культуру та, по суті, нову українську націю, "перепрошивши базові налаштування" населення країни.
Подібні ідеї, спочатку сформовані ще в українській діаспорі, в тодішній Україні не мали великої підтримки. Тому націоналісти зробили мікс, змішавши свою концепцію з популярною темою євроінтеграції, просуваючи тезу "шлях до Європи означає шлях від Москви.
Звичайно, публічно ця концепція настільки прямолінійно і радикально в ті часи, на відміну від нинішніх, не озвучувалася (підбиралися толерантніші висловлювання), але суть була саме такою. До речі, у межах цієї логіки ворожими силами були як Путін, а й російські ліберали. Причому останні були навіть у чомусь небезпечнішими, бо якби вони прийшли до влади, то просувати концепцію "шлях до Європи означає шлях геть від Москви і всього російського" було б набагато важче.
Ющенко цю концепцію прийняв і гаряче підтримав, а інші помаранчеві вожді (здебільшого, до речі, російськомовні) не стали її заперечувати, побоюючись звинувачень у "зраді" та "роботі на Москву".
Хоча хтось насправді "спрацював на Москву", ще велике питання.
Фактично, ця концепція заклала основу для розколу українського суспільства, посилила в російськомовних регіонах проросійські настрої, запустивши процеси, які відіграли далеко не останню роль у подіях 2014 року, чим і скористався Кремль. Варто лише нагадати, як йому допомогло розкачати ситуацію в країні рішення Ради скасувати мовний закон Ківалова-Колесніченка, яке парламент провів буквально одразу після перемоги Майдану, хоча це, з погляду логіки та здорового глузду, тоді було далеко не найперше питання. Але з погляду концепції націоналістів був архіважливим.
Можна, звичайно, сказати, що і без цього рішення Ради Кремль все одно зробив би те, що зробив (анексія Криму та інше), але те, що скасування мовного закону йому виконання цих завдань полегшило, заперечувати важко.
Це доводиться у тому числі й тим, що після початку подій у Криму та на Донбасі на вимогу Заходу українська влада зупинила рішення щодо скасування закону Ківалова-Колесніченка.
Але щойно ситуація стабілізувалася, до теми буквально одразу повернулися та провели цілу серію українізаторських законів, яку увінчав ухвалений Радою у 2019 році закон про "тотальну українізацію". Проте суспільство, як і раніше, до українізації ставилося без ентузіазму і "перепрошуватися" не поспішало. Що й позначилося на результаті президентських виборів, де Петро Порошенко, який йшов під гаслом "Армія, мова, віра", розгромно програв Зеленському, який робив заяви в дусі "не важливо хто якою мовою говорить". У середовищі націоналістів це викликало глибоку зневіру, хоч потім новообраний президент, всупереч очікуванням багатьох його виборців, українізацію тому так і не повернув.
Але після початку повномасштабного вторгнення РФ прихильники радикальної українізації підбадьорилися і побачили в ситуації унікальний шанс "остаточно вирішити питання". До всіх їхніх колишніх аргументів вони додали ще багато інших, головною з яких стала теза "російська мова – мова ворога". І хоч Україну захищають сотні тисяч російськомовних бійців, влада з цією тезою не стала сперечатися і українізація різко прискорилася.
Однак останніми місяцями, як ми вже писали, серед українізаторів спостерігається сильне хвилювання. Причина – переговори про завершення війни в Україні, на яких, зокрема, обговорюється питання повернення прав російській мові. Це вимога РФ, яку, за низкою сигналів, підтримують США. В оприлюдненому Зеленським мирному плані з 20 пунктів є пункт 13, в якому йдеться про те, що "Україна застосовуватиме правила ЄС щодо релігійної терпимості та захисту мов меншин".
Формулювання розмите, але навіть воно стривожило В'ятровича, який написав, що таким чином "Росія намагається відновити свій вплив на тих землях, які не змогла взяти силою". На кшталт подібних тез уже йде масштабна медіакампанія проти згортання українізації.
Хоча, начебто, чого побоюються українізатори? Якщо тема про "мову ворога", як вони кажуть, глибоко зайшла в народ, то які б закони не ухвалювалися, на ній все одно люди спілкуватися більше не будуть.
Відповідь одна: вони розуміють, що це насправді не так.
З початку війни парадоксальним чином пішли і протилежні процеси (докладніше про них ми писали в окремому матеріалі ). Постійний тиск із вимогою переходити українською мовою, не слухати пісні російською мовою та питання "чому не державною" викликали відторгнення у багатьох російськомовних українців. Раніше, до війни, більшість із них не звертала увагу на українізацію, бо вона їм особливо жити та не заважала. Після закінчення навчання громадянин України міг жодного слова не вимовити українською мовою, але при цьому заробляти гроші, вести бізнес тощо. Але коли пішли вимоги переходити українською мовою у побуті, ситуація змінилася, бо тепер не звертати уваги на українізацію стало неможливо. Так, частина російськомовних жителів країни перейшла українською мовою, вважаючи це "патріотичним актом" (особливо, якщо їхня робота пов'язана з публічною діяльністю). Але для багатьох тиск сприймався як неприпустиме втручання в особисте життя, яке до того ж прямо суперечило тим європейським цінностям, які офіційно декларує держава, заявляючи, що бореться за них у війні з Росією. І такі настрої даються взнаки постійно, прориваючись після чергового "мовного" скандалу (наприклад, після історії з одеситом, який співав пісні Цоя у Львові ).
Українізатори ці процеси бачать і бояться, що у разі повернення прав російській мові він швидко відновить свої позиції та їхня концепція зруйнується.
Проте насправді російська мова в Україні в жодному разі не зникне. Він може зникнути лише якщо країна відгородиться "фаєрволом" від глобальної мережі Інтернет і відключить усі соцмережі. У будь-якому іншому випадку українці продовжуватимуть з дитинства, з моменту появи в руках першого смартфона, занурюватись у російськомовний контент, який генерують у всьому світі понад 150 мільйонів людей і якого завжди буде набагато більше, ніж україномовного.
Тому українізація не призведе до того, що українці менше читатимуть і споживатимуть контент російською мовою в силу схожості мов і постійного дотику з російськомовним середовищем у реальному та мережному житті. Вона призведе лише до того, що українці менше самі вироблятимуть російськомовного контенту, що даватиме перевагу росіянам через ослаблення конкуренції на глобальному ринку (це ще раз до питання про те, хто насправді "працює на Москву").
І тому так чи інакше, але питання мови в повоєнній Україні постане – чи буде це записано в умовах миру чи ні. Встане незалежно від Росії. Тим більше очевидно, що ототожнювати поняття "російськомовний" і "проросійський" абсолютно невірно. Так само, як нікому не спаде на думку назвати ірландців, що говорять здебільшого англійською мовою "нацією британофілів".
Повертаючись до Булгакова.
Якщо в Україні збережеться концепція, що нині панує, він, звичайно ж, підлягає забороні. Тому що "Біла гвардія" пронизана російсько-культурним вайбом Києва початку минулого століття. А від цього вайба, в рамках концепції, і сліду не мусить залишитися. Він дуже ворожий і має бути проклятий і забутий. Наче й не було його ніколи. Тому якщо Довженка ще можна якось вписати у концепцію (хоча б фрагментарно), то за Булгаковим це виключено.
І не лише по ньому. Але й, наприклад, з російськомовних письменників-одеситів. Та й щодо Гоголя будуть питання (хоча поки що його особливо не чіпають, але це може бути справою часу).
Але якщо візьме гору інша концепція держави, яка вбере в себе всю Україну та всі її періоди історії, всіх українців у всьому їхньому різноманітті, незалежно від мови, якою вони говорять, тоді і Булгаков з розряду "українофобів" перейде в коло знаменитих киян, якими пишаються.
А те, що Булгаков Петлюру лаяв – то хто його тільки не лаяв. І Грушевський, і Винниченко. Та й знаменитий воєначальник УНР Петро Болбочан навряд чи говорив теплі слова, коли його за наказом підконтрольного Петлюрі військово-польового суду вели на розстріл. Проте через це ніхто не забирає ім'я Болбочана у 3-ї бригади Нацгвардії "Спартан", яка зараз воює на фронті.